НАВЧАЄМОСЯ ДИСТАНЦІЙНО                           ДЛЯ ДЕВ'ЯТИКЛАСНИКІВ

                                  ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

                   УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА. ТЕАТР.

     ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ.

 Розвиток літератури

Національне відродження в літературі пов’язане з творчістю Івана Котляревського (1769 – 1838) – автора поеми «Енеїда» (1798), що започаткувала нову українську літературу. «Енеїда» з’явилася в той період, коли українська мова і вся українська культура опинилася під загрозою зникнення. З одного боку, намагання Польщі все полонізувати, а з іншого – здійснення русифікації, якій піддавалася навіть інтелігенція. Але І. Котляревський, як справжній патріот, залишився на рідній землі й високо підніс рідне слово. Саме завдяки творам письменника українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагатилася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці.

Основоположником художньої прози нової української літератури був Григорій Квітка-Основ’яненко (1778 – 1843). Антикріпосницькими ідеями пронизані його роман «Пан Халявський», повісті «Українські дипломати», «Життя і пригоди Петра Столбикова». Окремі його твори («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир дівка», «Сватання на Гончарівці») є гостро психологічними, відзначаються сентименталізмом.

Значний вплив на подальший розвиток літератури мав художній напрям романтизм, що знайшов відображення в українській культурі наприкінці 20 – 30-х рр. XIX ст.

Романтизм виник у Західній Європі наприкінці XVIII ст. як противага класицизму. Як загальноєвропейське явище романтизм у кожній національній літературі проявив себе самобутньо і відіграв важливу роль у процесі формування націй.

Український романтизм мав власні характерні ознаки. У ньому знайшли відображення народна поезія, побут, історичне минуле народу і його національна самобутність. Поети-романтики оспівували образ національного героя – козака, мужнього захисника рідної землі. Романтизм збагатив українську літературу новими жанрами – баладою, драмою, історичною поемою.

У цей період в українській літературі з’явилася ціла плеяда письменників та поетів-романтиків – Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Шашкевич, Т. Шевченко та інші. Першим осередком появи романтизму в Україні став Харківський університет, який на початку XIX ст. був центром духовного життя не лише Слобожанщини, а й усієї України.

Розвитку романтизму сприяла творчість Євгена Гребінки (1812 – 1848). Поет оспівував у своїх творах високі людські якості – гуманність, працьовитість, доброту. Поезія митця пройнята палкою любов’ю до України, захопленням її героїчною історією. Серед його поетизованих переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема «Богдан» (1843), що є одним із найкращих тогочасних творів про Б. Хмельницького.

У Харкові з'явилися перші альманахи та збірники українського романтизму. До них належать «Украинский альманах» (1831), «Утренняя звезда» (1838), «Запорожская старина» (1833 – 1838), «Украинский сборник» (1838 – 1841). Тут друкувалися твори І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські народні думи.

Формування нової української літератури завершилося у творчості великого українського поета, художника, мислителя Тараса Шевченка (1814 – 1861). Дослідники зазначають, що в історії світової літератури першої половини XIX ст. Т. Шевченко був єдиним поетом, який «повністю зосередився на ідеї визволення людини праці від рабства й імперської сваволі» [4, с. 185 – 186]. Своєю творчістю митець утвердив критичний реалізм в українській літературі, започаткував її революційно-демократичний напрям. Т. Шевченку вдалося пробудити у народі віру в краще майбутнє, у власну гідність, відродивши духовність свого народу, його сутність, мову, історію, культуру. Творчість Т. Шевченка є настільки видатним явищем в історії української культури, що учені стверджують про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців XIX – першої половини XX ст.

Ім'я Т. Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли у 1840 р. в Петербурзі вийшла його перша збірка українських поезій «Кобзар». Українські й російські критики палко її привітали, назвавши геніальним твором. «Ся маленька книжечка, писав І. Франко, – відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову» [8, с. 274]. У збірці «Кобзар» українська мова досягла літературної неперевершеності. Завершився процес формування української літературної мови на національній основі та відкрились надзвичайно широкі можливості для її подальшого розвитку, збагачення й удосконалення. Т. Шевченко спростував твердження російського критика В. Бєлінського, який зазначав, що мовою українських селян неможливо передавати витончені думки й почуття. Поет спростував також погляди свого сучасника – українця Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті українці здатні прославитися лише в контексті російської літератури.

Ці спростування думок русофілів були великим науковим досягненням Т. Шевченка, вони доводили те, що барвисто-чистою, кришталево-витонченою, співочою і водночас дотепною українською мовою можна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів і думок і що українцям зовсім непотрібно спиратися на російську мову як засіб досягнення величі. Дослідники відзначають, що поезія Т. Шевченка фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців, вона їх зцілила, воскресила й утвердила. У час, коли душилася воля, мова, звичаї українського народу дух поезії Т. Шевченка звеличував покривджених «рабів німих», повертаючи їм національну самосвідомість та гідність [4, с. 187].

Національне відродження, що відбувалося на Лівобережній Україні, мало вплив і на зростання національної свідомості на західноукраїнських землях. Визначною подією у національно-культурному відродженні краю став вихід у світ 1837 р. збірки «Русалка Дністровая», авторами якої були молоді ідеалістично налаштовані львівські семінаристи Маркіян Шашкевич (1811 – 1843), Іван Вагилевич (1811 – 1866) та Яків Головацький (1814 – 1888). Вони утворили славнозвісну «Руську трійцю», метою якої було наблизити український діалект до рівня літературної мови, що, на думку членів організації, допомогло б селянству здобути знання і полегшило б його долю.

До збірки «Русалка Дністровая» входили твори українського писемного фольклору, об’єднані у цикли: «думи і думки», «обрядові пісні», «колядки», переклади сербських народних пісень та оригінальні авторські твори (вірші, балади, оповідання). Продовженням «Русалки Дністрової» був альманах «Вінок русинам на обжинки», який у двох частинах видавав у Відні у 1846 – 1847 рр. Я. Головацький.

Важливу роль у національно-культурному та духовному відродженні українського народу відіграла творчість Івана Франка (1856 – 1916) – видатного українського письменника, філософа, історика, фольклориста, етнографа, громадського і культурного діяча. Митець сповідував принципи демократизму та обстоював соціальну справедливість. Він відчував себе «сином народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох».

Велику популярність мали поетичні збірки І. Франка «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Зів'яле листя». Серед художніх творів письменника особливе місце посідають твори на історичну та соціальну тематику: «Захар Беркут», «Борислав сміється» та ін. Вершиною поетичної творчості І. Франка вважають поему «Мойсей». Головна її тема – смерть пророка, якого не прийняв власний народ.

І. Франко був також відомим перекладачем, його переклади з європейських мов помітно збагатили українську культуру слова. Завдяки його багатогранній діяльності було визначено місце української літератури серед інших літератур слов’янства і світу, запропоновано самобутнє вирішення важливих суспільних, етико-філософських і художніх проблем, створено естетичні цінності, що вивели українську літературу на світовий рівень.

Відомими українськими прозаїками ХІХ ст. були Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, у чиїй творчості утвердилися реалізм, велика зацікавленість національною тематикою та демократична естетика. Особливу увагу приділяли ці письменники селянському побутові України. Їх цікавили багатство й драматизм характерів, соціально-психологічні колізії. Такі твори, як «Інститутка» Марка Вовчка, «Хіба ревуть волі, як ясла повні?» П. Мирного, «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького стали українською класикою.

Визначне місце в українській літературі посідає Леся Українка (1871 – 1913). Її поезія є гімном мужності й протистоянню лихій долі («Contra spem spero»):

Так, я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись –

Буду жити, геть думи сумні!

Поетеса написала понад 20 драматичних творів, втіливши у «вічних» образах, узятих із світової історії, літератури, міфології, актуальні філолофсько-етичні проблеми української свідомості («Касандра», «Іфігенія в Тавриді»); яскраво виражена ідея свободи як найвищої цінності у п'єсі «Оргія», яка створена на основі давньоримського сюжету. Прикладом новаторського підходу до жанру є драма-феєрія «Лісова пісня», в якій Леся Українка філософськи осмислює буття людини, спираючись на міфологічні ілюзії та фольклорну естетику. Леся Українка вільно володіла дванадцятьма мовами, знала культуру багатьох країн Європи, Азії, Африки.

На рубіж XIX – XX ст. припадає творчість таких цікавих письменників-новаторів, як Михайло Коцюбинський (1864 – 1913) та Володимир Винниченко (1880 – 1951). М. Коцюбинського справедливо вважають «українським імпресіоністом», який надав українському слову повітряної легкості, барвистості й тонкості колориту. У своїх творах письменник глибокого розкрив соціальну тему («Фата моргана»), яскраво змалював поетичний світ гуцульських Карпат («Тіні забутих предків»).

Творчість В. Винниченка характеризується жорстким натуралістичним стилем. Письменник приділив велику увагу психології революціонера, гнобленого непосильними ідейними завданнями, що обирає долю зрадника й обивателя («Записки кирпатого Мефістофеля»).

Значний внесок у розвиток соціально-психологічної школи в українській літературі кінця XIX – початку XX ст. зробила письменниця Ольга Кобилянська (1863 – 1942). Вона створила твори малої прози («Природа», «Некультурна», «До світла»), які відзначаються художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних характеристик персонажів. Одним із найкращих творів письменниці вважається соціально-психологічна повість «Земля», яка характеризується розумінням психології селянина, новаторською стилістикою, невимушеним використанням біблійного архетипу Каїна. Однією з перших в українській літературі О. Кобилянська звернулася до проблеми емансипації жінки, створила образи жінок-інтелігенток у повісті «Ніоба» та ін.

Музична і театральна культура

У XIX ст. відбувається розвиток української національної музики. Як і в попередній період, провідною сферою творчості вітчизняних композиторів залишається хорова музика, однак її жанрова палітра значно розширюється. З’являється велика кількість обробок народних пісень, зразки духовної музики, які створювали майже всі українські композитори, хори акапельні і з супроводом, хорові мініатюри й твори великої форми – кантати.

В Україні, як і в Західній Європі, вагому національно-просвітницьку роль відігравала опера. Одним із перших видатних майстрів оперного жанру в українській музиці є Семен Гулак-Артемовський (1813 – 1873). Найвідоміший твір цього композитора – опера «Запорожець за Дунаєм», в якій використано зразки українського фольклору. «Запорожець за Дунаєм» належить до жанру лірико-комічної опери. Відповідно до особливостей цього жанру вона складається з невеликих музичних і танцювальних номерів, які чергуються з розмовною мовою. Склад дійових осіб також відповідає традиціям комічної опери: молоді закохані (ліричні персонажі) і старше подружжя, що свариться між собою (комічні персонажі). Виразна й доступна музична мова, реалістичне втілення українських народних образів, дотепний гумор – сприяли надзвичайній популярності цієї опери.

До другої половини XIX ст. належить становлення національної композиторської школи засновником якої був видатний музично-громадський діяч, талановитий композитор, непересічний хоровий диригент і фольклорист, високопрофесійний піаніст і педагог Микола Лисенко (1842 – 1912). Митець творив майже в усіх музичних жанрах, у багатьох з яких досяг вершин професіоналізму.

---

М. Лисенко. Увертюра до опери «Тарас Бульба»

---

М. Лисенко сприяв становленню української опери. Творчість майстра охоплює різні оперні жанри, зокрема історико-героїчну («Тарас Бульба»), лірико-побутову («Наталка Полтавка»), комічну («Різдвяна ніч»), лірико-фантастичну («Утоплена»), оперу-сатиру («Енеїда») та ін. Велику зацікавленість викликає реалістична опера «Тарас Бульба», музика якої сповнена волелюбними мотивами й патріотичним пафосом, узагальнено втіленими в музиці. Драматургія опери побудована на конфліктному зіставленні двох ворожих сил – українського народу і польської шляхти. Основний ідейно-образний зміст твору симфонічними засобами передано в увертюрі.

Композитор також був засновником жанру дитячої опери. На лібрето вітчизняної письменниці та поетеси Дніпрової Чайки (Людмила Василевська-Березіна) він написав одноактну музичну казку «Коза-дереза», сатиричну оперу «Пан Коцький», фантастичну казку «Зима і весна».

Яскраву сторінку спадщини М. Лисенка становить хорова музика. У цьому жанрі композитор писав як твори великої форми (урочиста кантата «Радуйся, ниво неполитая»), так і ліричні мініатюри («Сон» на слова О. Маковея, баркарола «Пливе човен»). Варто відзначити, що хор «Боже великий єдиний» М. Лисенка, який є високохудожнім зразком церковної хорової культури став духовним гімном України.

Вагомим внеском у вітчизняну музику став також цикл вокальних і хорових творів «Музика до “Кобзаря” Т. Г. Шевченка», в якому зображено цілу низку образів із народу. Солоспіви М. Лисенка відзначаються майстерним поєднанням прийомів народної та професійної музики, зокрема класичної й романтичної. Яскравими зразками цього жанру є романси «У мене був коханий рідний край», «Коли розлучаються двоє» на вірші Г. Гейне та ін.

Серед фортепіанних творів композитора є п’єси-мініатюри, як наприклад, лірична «Елегія», та епічні твори віртуозного плану, Друга рапсодія.

М. Лисенко створив праці «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Остапом Вересаєм» і «Народні музичні інструменти на Україні». Збирацька і науково-теоретична діяльність композитора заклала основи української музичної фольклористики.

Різнобічна творча діяльність М. Лисенка мала виняткове значення для розвитку української культури: у процесі поєднання народної та класичної музики відбулося остаточне формування стилю української професійної музики в його загальнонаціональному масштабі.

Вагомий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні здійснили композитори: Петро Сокальський (1832 – 1887) – опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна», «Боротьба на Україні»; Петро Ніщинський (1832 – 1896) – музична картина «Вечорниці» до п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»; Михайло Калачевський (1851 – між 1910 і 1912) – «Українська симфонія»; Микола Аркас (1852 – 1909) – опера «Катерина».

У середині XIX ст. активізується діяльність композиторів перемишльської школи, засновником якої став один із перших українських професійних композиторів Галичини Михайло Вербицький (1815 – 1870). Він створив музично-сценічні композиції під назвою співо-гри: «Верховинці», «Школяр на мандрівці», «Підгоряни» та ін. Хорова та інструментальна музика композитора була тісно пов’язана з галицькими народними піснями й танцями. Слід наголосити, що М. Вербицький написав музику на вірш поета і фольклориста П. Чубинського «Ще не вмерла України…», що зі здобуттям Україною незалежності став державним гімном, символом відродження й єдності українського народу.

Розвитку української музики на землях Західної України другій половині XIX – на початку XX ст. сприяла активна музично-громадська і творча діяльність композиторів Анатолія Вахнянина (1841 – 1908) – організатора й керівника музичних товариств «Торбан», «Боян», засновника і першого директора Львівського музичного інституту ім. М. Лисенка, автора першої в Галичині опери «Купало»; Остапа Нижанківського (1862 – 1919) – хорового диригента, засновника музичного видавництва «Бібліотека музикальна», автора чоловічих хорів без супроводу, фортепіанних композицій («Вітрогони»); Дениса Січинського (1865 – 1909), який заснував музичну школу і видавництво в Станіславі, створив оперу «Роксолана», хорові та вокальні твори («Лічу в неволі», «Не співай мені сеї пісні», «Як почуєш вночі»). Просвітницькою та педагогічною роботою займався у Чернівцях композитор, письменник і педагог Сидір Воробкевич (1836 – 1903). У хоровому доробку митця понад 400 творів, більшість з яких він написав на власні тексти. Окрім цього композитор створив оперети («Убога Марта», «Гнат Приблуда»).

Отже, творча та просвітницька діяльність українських композиторів сприяла піднесенню вітчизняної музичної культури на новий, якісно вищий професійний рівень.

Важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграло становлення сучасного театру. Основи українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві, що були важливими центрами театрального життя України початку XIX ст. У 1808 р. після тривалої перерви було поновлено роботу Харківського театру, директором і режисером якого у 1812 р. став Григорій Квітка-Основ’яненко. До складу трупи театру входили талановиті актори, серед них – обдарований Михайло Щепкін(1788 – 1863).

Полтавський театр очолив Іван Котляревський, з ініціативи якого М. Щепкіна було викуплено з кріпацтва. М. Щепкін був справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного у «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалеві-чарівнику». Актор виступав на сценах Харкова, Полтави, Києва, пізніше працював у Москві. Разом зі М. Щепкіним із 1837 р. грав визначний український актор Карпо Соленик (1811 – 1851). Його театральна діяльність пов’язана з театрами Києва, Полтави, Одеси, і найдовше Харкова, де він очолював театральну трупу. На ниві вітчизняного театрального мистецтва успішно працював відомий на той час актор і режисер І. Дрейсіг (1791 – 1888), який чудово виконував ролі Виборного, Чупруна і Шельменка, а також уже згаданий талановитий оперний співак і композитор Семен Гулак-Артемовський.

Український театр базувався на національних традиціях театрального мистецтва, звертався до скарбів народної творчості. Давні традиційні ігри і обряди (сватання, вечорниці, весілля) використовували у своїх творах Г. Квітка-Основ’яненко, І. Котляревський, Т. Шевченко. Лірична пісня, дотепний народний гумор, побутова яскравість характерів стали важливими компонентами драматургії, зумовлюючи своєрідність жанрів і стильових особливостей українського театру.

Великої популярності в Україні набули російські комічні опери – драматичні твори, де розмовні сцени чергувалися з піснями – аріями, дуетами, вокальними ансамблями. Українські драматурги використовували досвід російської комічної опери, проте вони пішли значно далі, створивши реалістичні п’єси, в яких правдиво відбивалася дійсність, змальовувалися життєві, багатогранні характери, означилися характерні для того часу соціальні конфлікти.

Найкращими зразками української драматургії першої половини XIX ст. вважають «Наталку Полтавку» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назара Стодолю» Т. Шевченка.

Поряд із новоствореним професійним театром в Україні активно розвивається аматорський театральний рух. Аматорські театральні вистави стали важливим чинником національно-культурного відродження в Україні. У 50 – 60-х роках XIX ст. такі вистави відбувалися у Чернігові, Єлисаветграді, Немирові.

У 1864 р. у Львові при товаристві «Руська бесіда» було створено Руський народний театр, який очолив О. Бачинський. До його репертуару входили твори наддніпрянських і західноукраїнських письменників, найкращі зразки європейської драматургії. Колектив давав вистави у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати.

Після Емського указу (1876 р.) театральне життя в Україні практично завмерло, бо українські вистави були заборонені. У 80-х роках губернатори отримали право давати дозвіл на українські вистави і театральна справа в Україні пожвавилася. У 1882 р. в Єлисаветграді за активної участі Марка Кропивницького (1840 – 1910) було створено професійний театр. До провідної трупи ввійшли відомі зірки української сцени Микола Садовський (1856 – 1933), Панас Саксаганський (1859 – 1940), Марія Заньковецька (1854 – 1934), Іван Карпенко-Карий (1845 – 1907) та інші. Організатором хору, оркестру, декорацій був Михайло Старицький (1840 – 1904). Репертуар трупи становили переважно твори української класики – «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Чорноморці» М. Старицького, «Сватання на Гончарівці» й «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка та ін. Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. Кропивницький-режисер прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кожна трупа утримувалась лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя. Вистави театру з великим успіхом проходили у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові та інших містах України.

У 1885 р. трупа, до складу якої входило близько ста осіб, розділилася на дві – під керівництвом М. Кропивницького та під керівництвом М. Старицького.

Наприкінці XIX ст. в українському театральному мистецтві розвивається реалістично-побутовий напрям з елементами етнографізму. Великий внесок в оновлення репертуару здійснили М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий.

У драматургічній спадщині Марка Кропивницького понад 40 п'єс. Серед них: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дві сім'ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін. У своїх творах драматург показав себе глибоким знавцем життя українського народу, його звичаїв, побуту, мови.

Чільне місце в українському театральному мистецтві посідає творчість письменника, драматурга Михайла Старицького. Дбаючи про розширення репертуару українського театру, М. Старицький інсценізував багато прозових творів українських, російських, зарубіжних письменників – «За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циганка Аза» тощо. Переосмислені та значно художньо ускладнені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п'єс М. Старицького найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч», «Облога Буші», низка дотепних водевілів. Творчість М. Старицького реалістична, демократична за змістом і спрямуванням, сповнена глибоким почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX ст. є Іван Карпенко-Карий. Його драми та комедії поряд із п'єсами М. Кропивницького і М. Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У плані психологічної соціально-побутової драми написані відомі п'єси «Наймичка», «Безталанна». Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», у яких висміюється гонитва багатіїв за наживою, їхня глитайська психологія. Декілька п'єс І. Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України («Бондарівна», «Сава Чалий»). Твори драматурга характеризуються незвичайною емоційністю, ліричністю, напруженістю ситуації, яскравістю мови персонажів, показом органічних зв'язків людини з її оточенням. «Я взяв життя», – говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення в суспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби – все це свідчило про новаторський характер української драматургії другої половини XIX ст.

Отже, попри доволі складні умови розвитку української культури в XIX ст. у цей період відбувався процес формування української нації. З’явилася українська інтелігенція, яка стала основною рушійною силою національно-визвольного руху й культурного відродження України. У згаданий період в культурному розвитку спостерігалася активізація антиукраїнської політики у сфері освіти, літератури, художньої культури. Русифікаторська політика царизму на українських теренах стримувала розвиток національної школи та освіти. Однак ці обставини слугували об’єднанню національних сил для розбудови української культури.

Д/З опрацювати параграф 34 у підручнику.