АЛЬБЕРТ ІВАН
Дубаневицький син, українець Іван
Гнати кодло бридке поспішив на Майдан.
Барикади робив і бруківку кидав,
Бо вампіри при владі – це справжня біда.
Між палаючих шин грівся він по ночах.
Побратимів виносив із вогню на плечах,
Щоб вони, молоді, не вмирали від ран.
Це на ньому затято тримався Майдан.
Нагород не давав українцю ніхто.
Добровольцем пішов на Донбас, у АТО,
Бо горіли міста, бо стогнала земля
Під ногами чужинця, ворога – москаля.
…Як ненавидів їх! Сам, немов ураган,
Найманців проганяв з України Іван.
Прокрадалися нишком, як гадюки, повзли,
Ці общипані кури, ці московські «орли».
На вкраїнській землі що їм треба було:
Нагорода від Путіна? Слава? Просто «бабло».
Вдома діти чекали батька: доня, синок.
Виніс воїн з Майдану надважливий урок:
Україна – це ми, не з мандатом кроти.
І тому її треба боронить, берегти.
… Коли снайпери «кіборгів» знищити не змогли,
Московіти на танках в атаку пішли.
Боронитись пораненим забракло вже сил.
Українець Іван, дубаневицький син,
Проти клятих чужинців сам підвівся – один,
Як колись його пращур супроти орди.
… Він загинув в бою. Він у рідній землі.
Про Івана кричать навесні журавлі.
Про Івана-героя уже вічність сурмить.
Подвиг – його життя і єдина та мить,
Коли йшов, як лавина із карпатських вершин,
Українець Іван – дубаневицький син
На оту сатану, ненажерну, круту,
Захищаючи рід й нашу землю святу.
Слави він не шукав, розкошів, нагород.
Славу сину співає український народ.
автор Неля Кінзерська