НАВЧАЄМОСЯ ДИСТАНЦІЙНО ДЛЯ ОДИНАДЦЯТИКЛАСНИКІВ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ УКРАЇНЦІ У СВІТІ.ЗВ'ЯЗКИ З УКРАЇНСЬКОЮ ДІАСПОРОЮ
Украї́нська діа́спора — збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території). Станом на 2019 рік за межами України мешкає від 11 до 13 млн. українців і їх нащадків, тобто близько чверті народу. Відповідно до статті 12 Конституції України (254к/96-ВР) держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб закордонних українців
Поняття «діаспора» (грец.διασπορά, що у перекладі означає «розпорошення, розтікання») виникло у євреїв, яких, розпорошених по світу й існуючих поза своєю первісною батьківщиною, здавна сукупно так іменували.
Під українською діаспорою розуміють українців, що знаходяться за межами України й усвідомлюють генетичну чи духовну єдність із Україною.
Проте, існує інший погляд на значення терміна «українська діаспора», який відповідає буквальному перекладу слова «діаспора». Усі українці, що постійно мешкають за межами державного кордону України — закордонні українці (зарубіжні українці), і лише ті з них, що постійно мешкають за межами української етнічної території (за станом на початок XX ст.), є українською діаспорою. Певна частина закордонних українців була та є сьогодні корінними мешканцями прилеглих до України територій низки сусідніх із Україною країн (Румунії, Молдови, Словаччини, Польщі, Білорусі, Російської Федерації)[1]. Називати їх «діаспорою» не коректно з історичного та географічного поглядів. Адже їхні предки жили та живуть сьогодні на території України в її колишніх або сучасних етнічних межах (етнографічних кордонах). Раніше, коли не було державного кордону України, та вона існувала лише в етнічних межах, розрізняти «українську діаспору» та «закордонних українців» не було ні потреби, ні можливості.
Д/З опрацювати параграф 29 у підручнику
середа, 20 травня 2020 р.
НАВЧАЄМОСЯ ДИСТАНЦІЙНО ДЛЯ ОДИНАДЦЯТИКЛАСНИКІВ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу
Саме 18 травня 1944 року розпочалася операція з депортації кримських татар. У цей день вшановують пам'ять жертв цього злочину (під час головної хвилі депортації 18-20 травня було виселено 180 014 осіб), а також відзначають його як День боротьби за права кримськотатарського народу. Український інститут національної пам'яті публікує матеріали та архівні фото, присвячені цій темі.
Депортовані з Криму жителі сіл Отузи та Шелен, м. Красновишерськ, Молотовська область, 1948 р.
Операція радянських військ з вигнання нацистських окупантів з території Кримського півострова почалася 8 квітня 1944 року і завершилася в ніч на 13 травня. Ще до завершення боїв, 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі Сталіну повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану. Наступного дня, 11 травня 1944 року було прийнято цілком таємну Постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». В ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.
Юсуф Кадиров, Узбекистан, радгосп "Путь Ленина", 1945 р.
НАВЧАЄМОСЯ ДИСТАНЦІЙНО ДЛЯ ОДИНАДЦЯТИКЛАСНИКІВ ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ
Умови розвитку культури
У роки Другої світової війни значна кількість діячів культури – Е.Хемінгуей, А.де Сент-Екзюпері, Л.Арагон та інші зі зброєю в руках воювали проти фашистів. Твори в галузі літератури, музики, мистецтва, кіно відігравали важливу роль в загартуванні морального духу народів, наближаючи перемогу над фашизмом. Осмислення причин і наслідків війни, її жорстокості, поведінки людей в екстремальних умовах стало важливою темою світового мистецтва.
В умовах "холодної війни" ідеологічний бік творчості став переважати над художнім. Періодичні загострення соціально-економічних суперечностей, масові суспільні рухи обумовили появу різних форм контркультури ("розгнівані", рокери і т.д.). Вони ніби протистояли бездуховності масової культури та класичній культурі минулого. Назрівання екологічної катастрофи, гонка озброєнь, гострі міжнародні кризи сприяли зростанню настроїв песимізму, передчуття апокаліпсису.
Розпад колоніальної системи сприяв підвищенню ролі країн, що розвиваються, у світовій культурі. Міжнародне визнання отримали індійський кінематограф, африканські і латиноамериканські музикальні ритми й мелодії.
Одним із наслідків науково-технічної революції (НТР) став прискорений розвиток засобів масової комунікації, що створило матеріальну основу для небувалого розквіту масової культури і появи рок-музики.
2. Образотворче мистецтво
Після війни образотворче мистецтво розвивалось двома напрямками.
Прихильники реалізму продовжували вважати, що завдання мистецтва полягає у створенні таких образів, які б легко впізнавалися людиною, були їй доступними і зрозумілими. Вони почали шукати нових засобів впливу на внутрішній світ людини.
В той же час спалахнув загальний інтерес до напрямку, який здобув назву абстракціонізму. Якщо в реалізмі в центрі твору є людина, предмети, що її оточують, природа, то в абстракціонізмі митець прагне висловити свої почуття, думки, поривання через образи, що їх неможливо зустріти в реальному світі. Тобто митці абстрагувались (відчужувались, відходили) від світу речей і жили в своєму окремому світі. Це міг бути світ кольорових плям, геометричних фігур, переплетених ліній.
Поділ мистецтва на реалізм і абстракціонізм є умовним. Насправді існує безліч різних напрямків, жанрів, в яких застосовуються різноманітні прийоми зображення.
Піднесення після війни демократичного руху сприяло виникненню різновиду критичного реалізму – неореалізму. Його засновниками були італійські кінорежисери Р.Росселіні, Д.де Сантіс, Л.Вісконті, М.Антоніоні. Неореалізм поставив за мету показати "розгримоване життя", розгорнувши перед глядачами панораму життя нетрів, озлоблених злиднями людей, боротьбу за соціальну справедливість. Митці не приховували прихильного ставлення до героїв, стверджували ідеали доброти та людяності. Особливістю їхнього методу була точна передача деталей, залучення непрофесійних акторів, використання народної мови і місцевих діалектів. Це зближувало художнє кіно з документальним.
Принципи неореалізму мали значний вплив на світовий кінематограф, який творчо був використаний у кінострічках Стенлі Крамера (США), Акіри Куросави (Японія), Анджея Вайди (Польща), Олексія Германа (СРСР).
Неореалізм проник в образотворче мистецтво (Р.Гуттузо, А.Фужерон, Е.Уайет) і в літературу (Е. де Філіппо, М.Міллер, Д.Олдрідж) .
3. Розвиток літератури
Віхами художнього осмислення фронтової війни стали післявоєнні романи німецьких авторів А.Зегерс, В.Бределя, Е.-М.Ремарка, Б.Апіца. Долі обдурених нацистською пропагандою, мораль фізично покаліченого покоління були головною темою творів письменника Г.Бьолля і скульптора Фріца Кремера. Останній створив немало скульптурних композицій, передаючи почуття і силу духу в’язнів концтаборів.
НАВЧАЄМОСЯ ДИСТАНЦІЙНО ДЛЯ ОДИНАДЦЯТИКЛАСНИКІВ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ.
1 Суперечливі
процеси входження УПЦ КМ до ПЦ РП
Спрогнозуйте
умови розвитку української церкви за роки незалежності.
Робота з історичним джерелом
… «Коли Богдан
Хмельницький тільки звернувся до царя Олексія Михайловича, то це питання
вирішував московський Земський собор 1653 року – якраз напередодні
Переяславської ради
Лівобережний гетьман Іван Самойлович був
великим прихильником поєднання Московського патріархату і Київської митрополії
Тоді Земський собор постановив, щоби
«царь Алексей Михайлович изволил того гетьмана Богдана Хмельницкого и все
Войско Запорожское с городами и землями принять под свою государскую высокую
руку для православных христианские веры и святых божиих церквей, потому что
паны и вся Речь Посполитая на православную веру и святые божьи церкви восстали
и хотят их искоренить».
В 1654 році немає окремого обговорення
питання, щоби Київська митрополія перейшла під Московську патріархію. Це
затрималося на кілька десятиліть – до 1685 року. Тоді лівобережний гетьман Іван
Самойлович був великим прихильником поєднання Московського патріархату і
Київської митрополії. Так вийшло, що він близько зійшовся з тогочасним московським
патріархом Іоакимом Савєловим.
У 1682 році, коли Самойлович
одружувався, то з незрозумілих причин поїхав вінчатися до московського
патріарха, нехтуючи українським духовенством. Вважається, що через це виник
чинник впливу, який зіграв фатальну роль. Самойлович вирішив вивести Київську митрополію з-під опіки Константинополя – під приводом
того, що нібито було небезпечно й далеко їхати до Константинополя через
татарські степи, а краще й безпечніше їздити до Москви..»
