НАВЧАЄМОСЯ ДИСТАНЦІЙНО ДЛЯ ДЕВ'ЯТИКЛАСНИКІВ
ІСТОРІЯ УКРАЇНИМИСТЕЦТВО І АРХІТЕКТУРА В СЕРЕДИНІ ХIХ - НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Ще наприкінці XVIII ст. в архітектурі та образотворчому мистецтві утвердився новий напрям – класицизм, що базувався на традиціях мистецтва Давньої Греції та Давнього Риму. На зміну бурхливості й динамізму бароко прийшли врівноваженість і простота. Головним принципом архітектури було застосування античної ордерної системи на тлі простих і чітких геометричних форм.
Як і й всій Європі, в Україні з кінця XVIII ст. відбувається будівництво поміщицьких маєтків з великими парками, пишними палацами й численними службовими приміщеннями. У цих палацово-паркових ансамблях поєдналися риси класицизму й романтизму. Саме для романтизму притаманне використання таких декоративних паркових споруд, як гроти, арки, вежі. Для представників колишньої української козацької старшини, яка здобула російські дворянські титули, визначні тогочасні архітектори будували величні палаци, навколо яких розбивалися романтичні парки. Так, за проектом архітектора Чарлза Камерона для гетьмана Кирила Розумовського було збудовано палац в м. Батурині на Чернігівщині. Це єдиний гетьманський палац, що зберігся до наших днів.
Одним із найкращих в Україні садибних комплексів, який збудовано в 20 – 30-х рр. XIX ст. є комплекс у родовому маєтку Галаганів у с. Сокиринці на Чернігівщині.Більшу частину його території займає парк, типовий для доби класицизму. Від європейських парків доби бароко з їх регулярними низькими насадженнями та квітниками такі парки відрізнялися штучно створеними романтичними краєвидами. Палац у Сокиринцях, збудований за проектом архітектора Павла Дубровського, є типовим зразком класицизму в архітектурі. Його центральний корпус увінчує баня, фасади прикрашають багатоколонні портики. Схожі палацово-паркові комплекси було створено також у Качанівці на Чернігівщині, у Тульчині та у Вороновиці на Вінниччині, у Білій Церкві (парк «Олександрія»), в Умані (парк «Софіївка») та інших регіонах України.
На зміну класицизму на початку XIX ст. приходить стиль ампір (від франц. empire – імперія) з тяжінням до монументальних форм римського вигляду. Церковні споруди в стилі ампір були відомі переважно на Полтавщині та Слобожанщині. Їхні форми розвивалися на тих самих зразках класицизму, які були відомі у другій половині XVIII ст.
Такими були церкви в Хоролі, Ромнах, Лубнах, Пирятині й Прилуках. Стиль ампір мав поступитися українським будівничим традиціям, зокрема в спорудженні малих будівель, провінційних палат, галерейок, ґанків, що мали своєрідні українські прикмети.
У першій половині XIX ст. при новому адміністративному поділі України в стилі ампір збудовано більшість державних будівель Полтави, Чернігова, Києва, Одеси. Значного поширення набув тип повністю округлих споруд (ротонд), ампірних форм з колонадою або без неї. Такими є церква в с. Кукавка на Поділлі (проект В. Трощинського), церква Різдва на Подолі в Києві, Вознесенська церква Фролівського монастиря в Києві, церква Гошівського монастиря в Галичині, а також церква на Аскольдовій могилі в Києві.
Видатними архітекторами цієї доби були Петро Ярославський (1750 – 1810) з Харкова та Андрій Меленський (1766 – 1833) з Києва.
П. Ярославському належить будівництво ряду будівель на Харківщині та Херсонщині. А. Меленський спроектував і перебудував велику кількість споруд Києва, у тому числі дерев’яний будинок театру (не зберігся), бурсу Київської академії. Йому належить також проектування і будівництво вже згаданих ротонди «Аскольдова могила» та будівель Фролівського монастиря на Подолі в Києві.
У Львові у 20 – 30-х рр. XIX ст. у стилі ампір зведено так звану Губернаторську палату, або Намісництво (на Підваллі), бібліотеку Оссолінських, бібліотеку та музей Баворовських, Львівську ратушу (1835), Народний дім на вулиці Рутовського і десяток житлових будинків.
В Одесі також зберігся ряд житлових будівель, виконаних у цьому стилі, їх проектували французькі та італійські архітектори. З українських варто згадати ім’я Андрія Шостака. У 1837 – 1842 рр. тут за проектом Франца Боффо було споруджено знамениті Потьомкінські сходи, що ведуть з одеського порту на Приморський бульвар.
Остання стадія класицизму, що припала на першу половину XIX ст. характеризується особливою лаконічністю і чіткістю архітектурних форм. Таким є головний корпус Київського університету, який спорудив у 1837 – 1842 рр. видатний архітектор Вікентій Беретті (1781 – 1842), що викладав архітектуру в Київському університеті.
Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі другої половини XIX ст. переважала еклектика – змішування ознак різних стилів. У цей час у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О. Шілле), готелю «Континенталь», політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О. В. Беретті), театру Соловцова та ін.
Видатною пам’яткою архітектури того часу є Володимирський собор у Києві (1862 – 1896, арх. І. Штром, П. Спарро, О. В. Беретті, К. Маєвський, В. Ніколаєв). У його художньому вирішенні було використано прийоми візантійської архітектури. Володимирський собор є також визначною пам’яткою монументального живопису. У розписах його інтер’єрів брали участь видатні російські та українські художники М. Врубель, В. Васнецов, М. Пимоненко, М. Нестеров та ін.
Наприкінці XIX ст. у зв’язку зі зростанням популярності оперного мистецтва було зведено чудові споруди театрів у Львові (арх. З. Горголевський), в Одесі (арх. Ф. Фельнер, Г. Гельмер) та Києві (арх. В. Шребер), виконані у віденському стилі «рінгштрассе», який у період розквіту еклектики набув інтернаціонального значення.
На західноукраїнських землях також з'явилося чимало визначних споруд: у Львові – будинки політехнічного інституту (арх. Ю. О. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях – будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті – мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський будинок у Береговому.
Досить складним був розвиток української скульптури, яка у першій половині XIX ст. перебувала цілком під впливом класицизму і була підпорядкована завданням будівництва міст і декоративного оздоблення споруд.
Великого розвитку набула монументальна скульптура. На вулицях і площах міст почали встановлювати пам’ятники, завдяки чому мистецтво скульптури набуло громадського значення. Одним із найвидатніших скульпторів Російської імперії того часу був Іван Мартос (1754 – 1835), який народився в м. Ічня Чернігівської губернії. Він став професором, а потім ректором Петербурзької академії мистецтв. Найвідомішим його твором є монумент Мініну і Пожарському на Красній площі у Москві. В Україні скульптор виконав надгробки гетьману К. Розумовському в Батурині, генерал-фельдмаршалу П. Румянцеву-Задунайському в Успенському соборі в Києві, пам’ятник А. – Е. Рішельє в Одесі та інші твори монументального мистецтва. Творам митця притаманні довершеність пропорцій, простота та врівноваженість композицій, гармонійність та благородство. Творчість І. Мартоса справила великий вплив на розвиток скульптури в Україні та Росії упродовж усього XIX ст.
Яскравим прикладом класицизму в скульптурі є пам’ятник князю Володимиру в Києві, встановлений у 1853 р. на ознаменування хрещення Русі. Його автори – скульптори Василь Демут-Малиновський, Петро Клодт і архітектор Костянтин Тон. Пам’ятник чудово вписується в ландшафт пагорбів правого берега Дніпра. Він є окрасою столиці України і в наш час.
У Західній Україні найвизначнішим мистецьким центром залишався Львів. Там працювало багато місцевих і зарубіжних майстрів. Значний вплив на їхню творчість справила віденська художня школа, в якій поєдналися ознаки бароко та класицизму. Великого поширення у Львові в той час набула меморіальна скульптура, багато пам’яток якої збереглося на славнозвісному Личаківському кладовищі. Талановитим майстром цього виду пластики був Гартман Вітвер, який у своїх меморіальних скульптурах втілював образ зажуреної жінки в античному хітоні. Серед найкращих творів з доробку Г. Вітвера – чотири фонтани на площі Ринок у Львові з постатями Нептуна, Діани, Амфітрити й Адоніса.
У скульптурі другої половини XIX ст. розвивалися реалістичні тенденції. Монументальна скульптура набувала дедалі більшого громадського звучання. Так, у різних містах України на кошти громадськості було встановлено пам’ятники Б. Хмельницькому, І. Котляревському, М. Гоголю, А. Міцкевичу, О. Пушкіну. Кінний пам’ятник гетьману Б. Хмельницькому на Софійському майдані в Києві (1888 р., скульптор М. Микешин) став одним із символів міста.
У станковій скульптурі набув поширення побутовий жанр. Основоположником української жанрової скульптури дослідники вважають Леоніда Позена (1849 – 1921). Митець добре знав життя народу, фольклор і з тонкою спостережливістю та віртуозним володінням формою втілював їх у своїх творах. Його персонажами є лірник, жебрак, шинкар, прості трудівниці. Працював скульптор також в історичному жанрі. Одними з найкращих творів історичної тематики є «Скіф» і «Запорожець у розвідці».
Портретний жанр в українській скульптурі набув значного розвитку у творчості Федора Балавенського (1865 – 1943), автора погрудних портретів Т. Шевченка, М. Кропивницького, І. Котляревського, М. Лисенка та інших діячів культури. Його твори відзначаються високим професіоналізмом виконання, експресивністю ліплення форми, вмінням передати цілісність і неповторність індивідуальності героя.
У Західній Україні працювали талановиті скульптори Петро Війтович, Антон Попель, Михайло Паращук, Григорій Кузневич та інші. У Львові та інших містах високого рівня розвитку набули декоративна пластика, скульптурні оздоблення фасадів та інтер’єрів споруд. Так, окрасою Львова став уже згаданий Театр опери та балету, щедро оздоблений скульптурою. Фасад театру прикрашають три скульптурні групи: на вершині підноситься постать крилатої жінки з пальмовою гілкою – «Слава»; з боків встановлено дві групи: «Комедія і драма» і «Музика». Їх створив скульптор П. Війтович. Митцю належать також чудові скульптури в інтер’єрі театру – «Любов цілує Амура», «Заздрість, зневажена Любов’ю», «Материнство».
У згаданий період відбувається активний розвиток образотворчого мистецтва, зокрема у першій половині XIX ст. розвиваються жанри станкового живопису: портретний, історичний, пейзажний та побутовий. Поряд з популярним парадним портретом поширюється так званий інтимний портрет. Основна увага в цьому жанрі зосереджується на правдивому відтворенні зовнішніх і психологічних рис людини.
Першим із художників, хто звернувся до образів українських селян був Василь Тропінін (1776 – 1857). Митець був кріпаком і майже двадцять років прожив на Поділлі. Один із найкращих творів художника циклу портретів – «Дівчина з Поділля», в якому він передав поетичний образ чарівної дівчини-українки. Дослідники вважають, що В. Тропінін намалював декілька варіантів портрета Устима Кармалюка. Він створив образ молодого, вродливого, мужнього, чистого душею українського селянина. Окрім портретів художник малював краєвиди села Кукавки, в якому жив, та інших подільських сіл.
Творчість Капітона Павлова (1792 – 1852) сприяла розвитку демократичних тенденцій в образотворчому мистецтві. Художник творив у царині жанрового мистецтва, про що свідчать назви його картин («Бондар», «Діти читають абетку», «Хлопчик з голубком» та ін.), в яких відтворено реальні сцени з життя пересічних людей.
Учень К. Павлова Аполлон Мокрицький (1810 – 1870) створив галерею портретів своїх сучасників, переважно людей творчої праці, а також жінок. Його творам притаманна романтична піднесеність. Найкращими з них вважають «Портрет дружини», портрети М. Гоголя, Є. Гребінки, автопортрет.
Визначне місце в українському образотворчому мистецтві XIX ст. належить творчості Тараса Шевченка (1814 – 1861). Художню освіту він здобув в Академії мистецтв у Петербурзі, де його вчителем був відомий живописець Карл Брюллов. Творчість Т. Шевченка і в образотворчому мистецтві, і в літературі позначена духом романтизму. Це знайшло відображення у зацікавленості духовним світом людини, її почуттями, мальовничими куточками природи, пам’ятками старовини, палкому бажанні відтворити у своїх творах певний настрій, стан душі, у зверненні до історичного минулого українського народу, образів видатних особистостей.
Талант Т. Шевченка яскраво виявився у сфері станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, він майстерно працював у техніці акварелі, олії, офорта, малюнка олівцем і пером. Т. Шевченку належить понад тисяча творів образотворчого мистецтва.
Особливе місце в мистецькій спадщині художника посідає портретний жанр. Ще замолоду він став популярним портретистом. Героями Т. Шевченка були його сучасники: чоловіки, жінки, діти. Найбільшою витонченістю й одухотвореністю характеризуються жіночі портрети (Г. Закревської, Є. Кейкуатової та ін.). Найкращі портрети художник створив наприкінці життя. Це образи російського актора Михайла Щепкіна та американського – Айри Олдріджа. Вони відзначаються вільною, невимушеною манерою виконання, глибокою психологічною проникливістю.
Створював Т. Шевченко й автопортрети. У них він наче намагався зазирнути у власну душу, пізнати себе, осмислити власне життя. Його першому олійному автопортрету, написаному у 1840 р., притаманний дух романтизму. Це образ молодої, енергійної, сповненої творчої наснаги людини з натхненним блиском в очах. Таким був Т. Шевченко в найкращий період свого життя – в роки першого великого успіху, популярності, надій на майбутнє. В автопортреті останніх років життя створено образ людини, яка зазнала важких випробувань, проте не занепала духом. Загалом у портретному жанрі художник створив понад 130 робіт.
У 1842 р. Т. Шевченко намалював велике живописне полотно «Катерина» – своєрідну ілюстрацію до однойменної поеми. Ця картина є абсолютно оригінальним витвором мистецтва, не схожим на жодну картину Т. Шевченка чи будь-якого іншого художника. В її композиції та яскравому колористичному вирішенні простежуються традиції українського іконопису, мистецтва бароко та народної картини. Тема твору також була для того часу незвичною. У цій картині Т. Шевченко першим в образотворчому мистецтві возвеличив образ жінки, на яку, за законами тогочасної моралі, очікували лише осуд з боку суспільства та важкі життєві поневіряння.
Під час подорожей Україною митець створив велику кількість рисунків та акварелей. У них художник реалістично змалював краєвиди України, життя і побут селянства. Широковідомі малюнки цієї серії «Хата батьків Шевченка в Кирилівці», «Вдовина хата на Україні» та інші, картини «На пасіці», «Селянська родина». У 1844 р. була створена серія графічних робіт «Живописна Україна», яку художник задумав як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам’ятки.
Творчість Шевченка-художника мала величезний вплив на весь подальший розвиток образотворчого мистецтва в Україні. Як і поезія великого Кобзаря, його живопис та графіка сприяли пробудженню національної свідомості. Українська тематика стала провідною для наступного покоління митців.
У другій половині XIX ст. мистецтво живопису досягло ще не знаного злету. Відбувається розвиток демократичних тенденцій, загострюється протистояння між реалістичним напрямом та академізмом. Помітний вплив на живопис цього періоду мала література. Художники надавали великого значення сюжету, різним деталям, намагалися живописними засобами створити відчуття розповіді.
Великий вплив на творчість багатьох українських художників мала діяльність Товариства пересувних художніх виставок, спрямована на утвердження реалізму в мистецтві. Активними учасниками цих виставок були українські художники М. Кузнецов, С. Світославський, М. Пимоненко, К. Костанді, П. Нілус, О. Мурашко, А. Куїнджі та ін.
Значні зміни сталися у царині художньої освіти. Так, у 1865 р. було засновано Одеську художню школу, у 1869 р. – Харківську художню школу М. Д. Раєвської-Іванової, у 1875 р. – Київську художню школу М. І. Мурашка. Діяльність цих навчальних закладів відіграла важливу роль у підготовці вітчизняних художніх кадрів і активізації художнього життя України.
У станковому живопису набули розвитку побутовий, історичний, портретний і пейзажний жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури перше місце посідає побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематика цього жанру розширюється, він збагачується новими сюжетами й міцніше пов'язується із суспільною проблематикою. Художники намагаються зобразити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були Костянтин Трутовський (1826 – 1893, «Хворий», «Жінка з полотном»), Микола Пимоненко (1862 – 1912, «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Святкове ворожіння», «Жнива», «Хлібороб», «Ярмарок»), Киріак Костанді (1852 – 1921, «В люди», «У хворого товариша»), Микола Кузнецов (1850 – 1929, «На заробітки», «У свято», «На сінокіс») та інші.
Зростання зацікавленості минулим України, національно-визвольною тематикою зумовило піднесення історичного жанру. Однією з найвідоміших картин цього жанру є полотно «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», що належить пензлю Миколи Івасюка (1865 – 1930). На початку свого творчого шляху в історичному жанрі також працював видатний український живописець Олександр Мурашко (1875 – 1919). Він створив велике полотно «Похорон кошового», у якому відчутний вплив творчої манери великого російського художника Іллі Рєпіна, який був вихідцем з України і навчав О. Мурашка.
Любов до рідного краю, оспівування неповторної краси його природи були основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Серед українських пейзажистів вирізняються Володимир Орловський (1842 – 1914, «Хати в літній день», «Жнива»), Сергій Світославський (1857 – 1931, «Вечір у степу»), Петро Левченко (1856 – 1917, «Село», «На Україні», «На Харківщині», «Задвірки Софійського собору»), Архип Куїнджі (1841 – 1910, «Місячна ніч на Дніпрі», «Українська ніч»). Видатним майстром пейзажу був Сергій Васильківський (1854 – 1917), картини якого здобули європейське визнання. Він був одним із небагатьох художників, яким надавалося право виставляти свої картини на Паризькому салоні поза конкурсом. Митцеві вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і націй основі передати неповторну красу природи України. Пейзажі С. Васильківського «Козача левада», «Дніпровські плавні», «По Донцю» є справжніми шедеврами мистецтва.
Наприкінці XIX ст. розпочався творчий шлях відомого західноукраїнського художника Івана Труша (1869 – 1941). До його спадщини входять твори різних жанрів: побутові картини, пейзажі, портрети. Вагоме місце у його доробку посідає пейзажний жанр. Найвідоміші пейзажі – «Луки і поля», «Самотня сосна», «Сосни», «Старі пні», «Захід сонця в лісі». Але найбільше митця приваблювала природа Карпат, життя та звичаї їх мешканців. Ця тематика знайшла відображення в картинах «Гагілки», «Гуцулка з дитиною», «Трембітарі», «Пралі», «Йордан на Гуцульщині», «Сільський господар». І. Труш був також талановитим портретистом. Він створив серію чудових портретів діячів української культури: І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка, Лесі Українки.
Д\З ОПРАЦЮВАТИ МАТЕРІЛ ПАРАГРАФУ 35 У ПІДРУЧНИКУ
Немає коментарів:
Дописати коментар