ДЛЯ ДЕСЯТИКЛАСНИКІВ

                                     ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ДИРЕКТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

     ДИРЕКТО́РІЯ УКРАЇ́НСЬКОЇ НАРО́ДНОЇ РЕСПУ́БЛІКИ 

      Спочатку Директорія була тимчасовим  рев. органом, який створений у ніч з 13 на 14 листопада 1918 на засіданні президії Українського національного союзу для кер-ва повстанням проти режиму гетьмана П. Скоропадського, після перемоги повстання стала верховним  державним органом УНР. Складалася з представників 3-х політ. партій: від УСДРП – В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Макаренко; від УПСР – Ф. Швець; від Української партії соціалістів-самостійників – О. Андрієвський. Після того, як 14 листопада гетьман П. Скоропадський оголосив про формування свого кабінету, що повністю складався з російських монархістів, і проголосив «акт федерації», за яким зобов’язувався об’єднати Україну з майбутньою небільшовицькою Російською державою.

  15 листопада Директорія у своєму зверненні до українського народу закликала до повстання проти гетьмана, оголосивши його уряд неправомочним. Аналогічну відозву видав С. Петлюра, який виїхав у м. Біла Церква в розташування Січових стрільців (3 тис. вояків) і очолив війська Директорії. Невдовзі сили повстанців зросли до 40-а тис. осіб. До них приєдналися й дивізії 8-ми корпусів, що формувалися за наказом гетьмана. Наступ повстанців зупинили за 20 км від Києва нім. війська, однак поширення повстання по всій Україні змусило представників німецького командування укласти угоду з Директорією, а гетьмана – зректися влади. Корпус на чолі з Є. Коновальцем вступив у Київ, після чого проголошено відновлення УНР. РМ Української Держави склала свої повноваження й передала владу Д. УНР. 24 грудня 1918 вона створила уряд – Раду народних міністрів УНР на чолі з В. Чехівським (УСДРП). Ухвалено низку важливих законів: про укр. державу, автокефалію укр. Церкви, скликання Трудового конгресу України – представників місцевих органів влади (трудових рад) на 23 січня 1919. Йдучи назустріч побажанню населення західно- українських  земель, 22 січня 1919 Д. УНР декларувала Акт злуки УНР і ЗУНР. Трудовий конгрес (23–28 січня 1919), якому як законодавчому органові УНР вона передала свої повноваження, у зв’язку зі складним  воєнним  становищем доручив Директорії. УНР виконувати функції верховної влади та видавати закони, необхідні для оборони УНР. Д. УНР не вдалося сформувати сильної дисциплінованої армії, тому 2 лютого 1919 під тиском наступаючих військ радянського Укр. фронту вона виїхала з Києва до Вінниці. На вимогу командування військами Антанти на Пд. України, з яким Директорія УНР вела переговори про допомогу, 10 лютого 1919 подав у відставку В. Винниченко. 12 лютого 1919 головою Д. УНР став С. Петлюра, Раду нар. міністрів очолив С. Остапенко (оскільки укр. есери й есдеки відкликали з уряду своїх представників, гол. роль у ньому почали відігравати соціалісти-федералісти). Відповідно до постанови Трудового конгресу 12 березня 1919 до складу Директорії УНР введено президента ЗУНР Є. Петрушевича, однак практиччної участі у роботі він не брав й у вересні 1919 офіційно заявив про свій вихід. Місцеперебування Д. УНР змінювалося залежно від воєн. становища – Проскурів (нині Хмельницький), згодом – Ровно (нині Рівне) й остаточно (частина складу) – Кам’янець-Подільський (нині Хмельн. обл.). Після спроби генерала-хорунжого В. Оскілка 29 квітня 1919 вчинити держ. переворот зі складу Д. УНР вийшов О. Андрієвський (партія соціалістів-самостійників певною мірою була причетна до заколоту). С. Петлюра фактично перебрав на себе всю верховну владу. Відбулися зміни і в складі Ради нар. міністрів: 9 квітня 1919 КМ С. Остапенка змінив кабінет Б. Мартоса, 29 серпня 1919 КМ останнього – кабінет І. Мазепи (обидва – УСДРП). 16–17 квітня 1919 частина військ Д. УНР, яка діяла на Пд. Зх., перейшла р. Дністер на тер. Румунії (там її інтерновано і перекинуто до Галичини), ін. частина зосередилася на вузькій тер. вздовж р. Збруч. Після переходу УГА під тиском польс. військ 16 липня 1919 на тер. України вздовж р. Збруч Д. УНР очолила визв. похід об’єднаних армій (бл. 85 тис. вояків) проти рад. військ УСРР (серпень 1919). 24 вересня 1919 Д. УНР оголосила війну урядові Пд. Росії і Добровол. армії, командування якої не визнавало уряду УНР і вимагало роззброєння її військ. Одночасно денікін. командування розпочало переговори з представниками УГА, що призвело до розколу в таборі укр. революції, внаслідок якого одна частина військ Наддніпрян. армії з Д. УНР і урядом УНР перейшла на тер. Польщі, друга – на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком – розпочала боротьбу на укр. землях, де діяла рад. влада. У листопаді 1919 відряджено за кордон А. Макаренка і Ф. Швеця, верховне кер-во справами УНР покладено на С. Петлюру. Йому надане право іменем Д. УНР затверджувати всі закони та постанови, ухвалені Радою нар. міністрів. 21 квітня 1920 С. Петлюра уклав з урядом Польщі політ. конвенцію, за якою останній визнавав Д. УНР на чолі з С. Петлюрою верхов. владою УНР, а 24 квітня договірні сторони підписали таємну військ. конвенцію (див. Варшавський договір Директорії УНР з Польщею), якою визначені практичні аспекти спіл. походу польс. військ разом із формуваннями УНР (15 тис. вояків) під час польс.-рад. війни 1920. Згідно зі ст. 3 військ. дії здійснювалися під заг. кер-вом польс. командування. Урядові УНР надане право відновити в Кам’янці-Подільському діяльність урядових установ та організувати на місцях свою військ. й цивільну владу. 21 травня 1919 уряд ухвалив постанову про відкликання А. Макаренка і Ф. Швеця з-за кордону, однак оскільки вони не повернулися, Д. УНР припинила існування як колектив. орган. Відповідно до закону про тимчас. верховне упр. і порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920 С. Петлюра став одноосіб. носієм верхов. влади в державі. На підставі цього закону верховна влада в УНР після смерті С. Петлюри 1926 перейшла до голови тодіш. уряду УНР на еміграції – А. Лівицького