Вшанування пам’яті жертв більшовицького терору на хуторі                              Літомир

У трагічній історії Другої світової війни не раз згадується про зникнення, а значить і знищення людських поселень. Зокрема, в Чехії міста Лідіче, в Білорусі-Хатині та цілий ряд інших. Про це широко і голосно писала світова преса, знято фільм. А от про жахливу трагедію багатьох українських сіл і містечок через те, що ми не мали своєї держави, ніде не йшлося. Окупанти, які по-звірячому нищили ці поселення, не хотіли й не могли розголошувати свої чорні справи. Тож замовчувались злочини, тримались в глибокій таємниці.На Самбірщині таким стертим з лиця землі, але не забутим людьми, був хутір з поетичною назвою Літомир. Мало хто нині, крім старших, навіть на рідній йому Рудкіщині, його пам’ятає, хоч знаходився на відстані півтора кілометра від траси Самбір-Рудки, навпроти села Новосілки-Гостинні. кілька слів про нього для прийдешніх поколінь. Знаходився він у надзвичайно вигідному для землеробства місці: довкола чорноземні поля, поряд невеликий потічок, а далі лісок «Колівець», село Михайлевичі. Літомир належав до села Хлопчиці і мав 8 заможних господарств з багатими пасіками.Крім інших, тут проживав дасть заможний господар Іван Даниляк із сім’єю, якого за просвітянську і патріотичну діяльність досить таки часто переслідувала польська поліція. У нього були чотири сини і три доньки. Виховував їх чесними й відданими Україні. І вони оправдали мрії та сподівання батька. Його старший син Іван – псевдо «Карий» був повітовим провідником ОУН, молодший Григорій «Ромко» 1921 р. н. – командир самооборонного кущового відділу, молодша дочка Ганна 1927 р. н. – зв’язкова ОУН-УПА – кмітлива і смілива, чого й вимагалось для розвідки.У кінці серпня 1944 року в хуторі на відпочинок розквартирувався невеликий (близько 30 вояків) відділ УПА, частина якого повернулась з Карпат. Стрільці були сильно втомлені довгими переходами та частими боями, не мали достатньо до зброї набоїв. Тоді, в неділю 27 серпня, війська НКГБ-НКВД з допомогою озброєної молоді польської національності, яка з приходом совітів зразу пішла на каїнову службу в НКВД при підтримці бронетранспортерів з усіх сторін оточили Літомир. Тоді командир боївки «Ромко» наказав зайняти кругову оборону й підпустити ворога на якомога близьку відстань і нищити прицільним вогнем.Бій тривав від полудня до пізнього вечора, але сили були не рівні, хоч наші вояки проявляли відвагу та героїзм. Тоді смертю хоробрих полягли: Федір Антоняк 1923 р. н., Михайло Антоняк 1921 р. н., Василь Бешлей 1922 р. н., Михайло Заяць 1926 р. н., Іван Митник 1926 р. н. Вічна їм пам'ять і слава!І ще така деталь: замітивши, що Федір Антоняк вистрілив всі набої, чекісти будь-що намагалися схопити його живцем. Здобич для них справді була заманливою – за живого бандерівця належалась премія. Та нелегко він їм дався. Будучи атлетичної і сильної будови, Федір сміливо вступив у рукопашний бій і звалив кількох облавників. Але його смертельно скосила автоматна черга. Падаючи і втрачаючи пам'ять, герой голосно вигукнув: «Слава Україні, смерть московській комуні!». Ось як вмирали герої національних змагань, герої України.Командирові із кількома стрільцями вдалося вирватися з оточення і вдарити з тилу. Вороги розбіглися, а ввечері, зібравши свої вбитих, напасники відступили. Правда, оглушеними від вибухів гранат та мін в полон потрапили Іван Лозинський, Василь Шептицький та Онищук із Хлопчиць.Наступного дня окупанти затіяли облаву в Новосілках-Гостинних, де сміливий та рішучий опір вчинив їм 17-річний Іван Лозинський. Озброєний лише гранатою, він до кінця виконав свій обов’язок перед Україною, загинув лицарською смертю. На місці загибелі безстрашного героя поставлено пам’ятник.До речі, за волю України 19 новосілківських поставців віддали найдорожче – свої життя, 17 родин було вивезено на сибірську каторгу.28 серпня 1944 року, тобто в день Успення Пресвятої Богородиці душегуби повторним монгольським набігом розграбували рештки уцілілих господарств Літомира, особливо Івана Даниляка. Після грабунку, спалили хату та стодоли, повні збіжжя та іншого селянського добра. Проте на тім трагедія хутора і його жителів не закінчилась. У листопаді того ж року за ухиляння від служби в імперській червоній армії чекісти розстріляли Миколу Бузька та Михайла Шийка. 2 лютого 1949 року хутір совіти спалили повністю. Тоді тут у нерівному бою із загарбниками загинули чотири повстанці. Ось їх імена і псевдо: Романяк Микола та Романяк Іва (Дуб», «Швидкий»), обидва 1923 р. н. із Шептич, а також Ковалишин Дмитро «Максим» та Ковалишин Йосиф «Малий» із Вощанців.Вбитих повстанців чекісти привезли в Рудківське НКВД, поклали на землю біля будинку, а жителів міста силою зганяли впізнавати тіла. І не без причин це робилося: насамперед, щоб поглумитися над героями, посіяти пострах і залякати населення. Ще й нині живуть деякі учасники й очевидці цих подій. Це Ганна Даниляк-Заяць рідна сестра командира «Ромка» і окружного провідника ОУН Івана Даниляка «Карий».Дочекалися, України, хоч ще не такої, за яку боролись Семен Пелуліх з Вощанців, колишній розвідник національно-визвольної боротьби Мирон Кончак, М. Прус, Ганна Мороз та інше. Честь і шана Вам, що не забули тих трагічних і водночас славних днів, пом’янули Героїв. Шана всім, хто ставить хрести, висипає могили, увічнюючи повстанську славу.А Слава, як люди, їх оселі, як пам'ять не щезають. На місці колишнього Літомира та на честь Героїв, що віддали свої життя за волю України, встановлено Хрест та фігуру Матері Божої, а щороку на цьому місці збирається чимало людей щоб розказати правду про історію зникненого, але в пам’яті живого хутора.