ДЛЯ ОДИНАДЦЯТИКЛАСНИКІВ

               ДЛЯ ДЕСЯТИКЛАСНИКІВ

          

                           СВЯТО ЗНАНЬ

  Сьогодні, 3-го вересня, на шкільному подвір’ї зібралась гамірна учнівська родина. Після літніх канікул діти знову повернулися за шкільні парти, щоб поринути у світ нових знань.

  Традиційна «лінійка», яка сповістила про початок нового навчального року, об’єднала на шкільному подвір’ї сотні школярів та їхніх батьків.

  Це велике свято й для батьків, адже для кожного з них їхні діти – гордість і надія. Тож на святкову лінійку прийшли цілими родинами.

 Шкільне подвір’я наповнилося дитячим гамором і сміхом, а ще замайоріло барвами гладіолусів, чорнобривців та троянд.

  Вже завтра учні знову сядуть за парти та опановуватимуть шкільну науку. Попереду у них – цілий вирій неповторного і неймовірно цікавого шкільного життя.

  Хочу побажати всім учням і вчителям успішного і легкого навчального року. А своїм п’ятикласникам бажаю вдалого навчального старту,успіхів у навчанні,здоров’я і цікавих подорожей у країну Знань.

                   ДЕНЬ ГЕРОЇВ УКРАЇНИ                                           День Героїв або Свято Героїв — щрічне свято в Україні, встановлене на честь українських вояків — борців за волю України, передусім, лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської доби, опришків, українських січових стрільців та вояків Армії УНР, УПА та діячів ОУН.

     День Героїв – це день пам'яті всіх українців, що присвятили своє життя боротьбі за свободу та незалежність України, це свято величі духу українських вояків – борців за волю України та є символом незборимості Української Нації.
     В сучасному вигляді відзначається 23 травня, але святкові та вшанувальні заходи проходять весь тиждень, на який припадає свято. Для зручності та якомога більшої участі, масові заходи, почасти, відбуваються в п'ятницю, суботу та неділю, що настає після свята.
     У 1941 році Другий Великий Збір Організації Українських Націоналістів постановив щороку, 23 травня, святкувати День Героїв. Свято було приурочене до сумного дня 23 травня 1938 року, коли в Роттердамі було вбито Євгена Коновальця. Було також обумовлено, що саме у травні пішли з життя «кращі сини України XX століття»: Микола Міхновський, Симон Петлюра та Євген Коновалець.
       До здобуття Україною незалежності свято святкувалося підпільно, з проголошенням незалежності у 1992 році почало набувати розголосу.
       Станом на 2017 рік не є офіційним державним святом, але щоразу більше відзначається органами місцевої влади.
       Сьогодні День Героїв широко святкується передовсім у Галичині, де до нього приурочуються офіційні урочистості, але останніми роками відбулось значне поширення святкування в центральні та східні регіони України. Національно-патріотичні організації домагаються встановлення Дня Героїв офіційним державним святом.
        Від 2014 року свято потроху починає визнаватися державними та самоврядними органами, проходять культурно-масові заходи, організовані владою.

    У нашому опорному закладі також вшанували пам'ять про Героїв визвольних змагань всіх історичних періодів. Відбулися тематичні екскурсії у музеї Новітніх героїв. 

    Бережемо світлу пам'ять про загиблих героїв та молимося за Божу опіку над кожним захисником України.

         ДЕНЬ СКОРБОТИ І ПАМ'ЯТІ

‎

18-го травня, починаючи з 1994-го року в Україні, згідно Указу Президента № 165/94 від 14-го квітня 1994 року, відзначається День скорботи і пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу, яка сталася 18-20 травня 1944-го року.

Переселенню піддалися і старі, і жінки, і діти, цілі родини, більше чверті мільйона люду. 

Жахливий злочин, з цілої черги, від антилюдських проявів у часи сталінського режиму, війни та радянської влади.
Більш того, виступаючи в якості тимчасового заходу «вирішення проблеми» лише додає цих проблем, породжуючи і горе, і приховану ненависть, біль і страждання, які в свою чергу, в тій чи іншій мірі, неодмінно мають зворотний, дуже потужніший ефект.

Вже у 1967-му році, при тій же самій, радянській владі, Указом Президії Верховної Ради СРСР № 493, ці дії були визнані необгрунтованими.

Пізніше, в 1989-му році , Верховною Радою СРСР, ця депортація була нарешті засуджена, визнана незаконною і оголошена злочинною.

Татари отримали реальну можливість відновити порушене кимось і колись право на свою споконвічну територію, що входила до того часу до складу суверенної України, територіальну цілісність якої у 1994-му році гарантували не багато не мало, а три найавторитетніші країни у світі : Росія, Сполучені Штати Америки і Великобританія.

Почалося активне повернення людей на свою рідну землю, радість і сльози, звичайно ж маса труднощів, але безперечно, колишній жах здавався позаду .

Депортація - примусове або насильницьке переселення одних людей іншими за межі певної території - найдавніше явище.

Ефективність подібного методу вкрай сумнівна і не витримує жодної здорової критики. 

                 ДЕНЬ ВИШИВАНКИ

    Щороку День вишиванки в Україні відзначають у третій четвер травня. Традицію започаткували у 2006 році кілька студентів Чернівецького університету. Сьогодні ж традиція вдягати вишиванки набула популярності у всьому світі.
   "Споконвіку в українських родинах майстерність вишивання сорочок передавалася від матері до доньки, що символізувало єдність поколінь та єдність усього народу"

 У нашій школі теж пройшов День вишиванки. Це свято справжньої краси, коли ми мали змогу долучитися до традицій наших предків, віддавши шану нашому прадавньому символу, оберегові духовності нашого народу - вишитій сорочці.

      Візерунки на полотні - це не просто прикраса, коштовна оздоба одягу для українців. То барвистий літопис нації, історія його звичаїв і вірувань. То унікальний символ України, таємничий код її ідентичності.    

Дивізія військ СС ”Галичина”. 

28 квітня — день створення Української Дивізії військ СС „Галичина”. Що ж це за формування з точки зору сьогоднішньої України, держави начебто незалежної і водночас невільної духовно? Пересічний українець знає про неї небагато, переважно із джерел спотворених, поданих імперською Москвою. Але пані історія — тітка невблаганна, яка рано чи пізно розставляє все на місця.

07042704e.jpg

Йшла друга світова війна. Україна кривавилась між двома кровожерними імперіями. Ні одна із імперій не була зацікавлена в українцях як нації, а тільки, як гарматному м’ясі або тільки в нашій території. Війська свого ми не мали, оскільки не мали власної держави, а доля бездержавної нації така, що всі її сини воюють у різних військових формуваннях і по різні сторони барикад. Так було у XX-му столітті під час першої світової війни, так сталося і пізніше. Брат йшов на брата за чужі інтереси.

Дивізія військ СС „Галичина” була створена вже після Сталінградської битви, коли не було сумнівів, що німецькі окупанти відійдуть, а прийдуть «совєтські», відійде Ґестапо, а прийде НКВД, компартія, тюрми, Сибір і все те, чим нас „почастували” самозвані „брати” в 1939 році.

По-друге, Україна не була суб’єктом війни, а тільки об’єктом і тільки ті, хто це розумів, усвідомлювали значення власних збройних сил, які, можливо, дуже стали би у пригоді по закінченні війни. Шахівниця геополітики могла би обернутися сприятливо для нас. Хто знає? Досвід першої світової війни показав, як Україні придалися школені в австро-угорській армії Українські Січові Стрільці. Недарма ж народ співає до сьогодні стрілецьких пісень.

А в умовах нової війни, де можна було отримати найкращий військовий вишкіл — в Червоній Армії, де не було жодної української дивізії чи полку, батальйону, навіть роти? Висновок напрошується сам – тільки німецька армія, на той час найбільш вишколена, найкраще озброєна, могла дати добру школу військової майстерності.

Звичайно ж, всі усвідомлювали, що ворог як «совєтський», так і німецький – одним миром мазані, а тому особливих надій, що ці – злі, а ті – добріші, не було. Ворога треба було бити, отже, паралельно творилися як Дивізія, так і Українська Повстанська Армія. Ці дві ланки однієї майбутньої армії розвивалися незалежно одна від одної і розуміли свою необхідність одна для одної. Вони, як дві колії для одного поїзда, торували шлях вперед – до свободи.

Між ними також була взаємодія: повстанці допомагали дивізійникам розвідкою, дивізійники допомагали повстанцям зброєю, спорядженням. Німецьке командування про це і не здогадувалось. Багато офіцерських кадрів дала Дивізія для УПА. Роман Шухевич як головнокомандувач УПА розумів необхідність створення Дивізії і схвалював це.

Сьогодні, з точки зору сучасності, дуже легко аналізувати і розставляти всі крапки над „і”, а в часи війни кожна людина думає, як вижити, як зберегти родину, домівку і скільки треба мати самоусвідомлення приналежності себе до народу, щоби не піти за стадом мобілізації до чужої армії, а вибрати власний свідомий шлях. От і пішов цвіт нації, студенство, недавні випускники гімназій, ветерани українських визвольних змагань1918-1921 років, всі небайдужі – хто у загони УПА, а хто на збірні пункти Дивізії „Галичина”.

Зголосилося до Дивізії 82 тис. осіб, у тому числі Тернопільська, Бережанська і Чортківська округи дали 9558 чоловік, із них Тернопіль дав 3118 чоловік. Із Тернополя прийнято 1749 новобранців. Всього ж у табори підготовки потрапило 11 тис. 578 чоловік. Головою окружної комісії військової управи Дивізії в Тернополі був Осип Гринкевич, Бережанської округи – Франц Баб’як, а Чортківської – Василь Бабій.

Відправка добровольців із Тернополя

У Львові, Станіславі і Тернополі відбулися урочисті офіційні проводи синів, батьків, братів у ряди Дивізії. У нашому місті почалося все урочистим Богослужінням у греко-католицькій церкві Різдва Христового. У відправі прийняв участь, як розповідають очевидці події, хор із Дніпропетровська, волею долі і війни закинутий до Тернополя. Після цього відбувся загальний збір на тодішній вулиці Міцкевича, теперішній Театральній площі. Вишикувались три курені – Тернопільський, Бережанський, Чортківський. Всі усвідомлювали не роблену, офіційну, а справжню, щиру важливість і урочистість моменту.

Перше бойове хрещення після вишколу Дивізія отримала під Бродами. У деяких публікаціях можна прочитати про „розгром” Дивізії під Бродами. „Розгрому”, як такого, не було, а був розбитий цілий тринадцятий німецький корпус, в складі якого і була „Галичина”.

Сама Дивізія вижила: по-перше – під Броди виїхав не повний склад, в Нойгаммері залишився кожен четвертий батальйон. По-друге, якась частина Дивізії була на вишколах в інших місцях. По-третє, запасний пункт стояв у селі Куткір, який не попав в оточення. І по-четверте, Дивізія прорвалася з оточення. Частина вояків залишилася в загонах повстанців, а сама Дивізія, переформована і доповнена, після збору у певному місці, через деякий короткий час вже воювала в Словаччині проти прокомуністичних партизан. У 1945 р. вона була переформована в Першу Українську Дивізію Української Національної Армії.

Взагалі, „Галичина” воювала в складі німецької армії з умовою, що буде приймати участь у боях тільки на східному фронті. Цим вона відрізняється від інших формувань типу РОА – т. зв. „власовці”, грузинські, вірменські, азербайджанські, татарські, калмицькі військові формації (переважно батальйони), загони донських козаків і інші, які пішли на службу до німців без особливих політичних застережень і воювали там, де було вигідно німцям, і проти будь-яких антинімецьких збройних сил.

Німці спробували застосувати кілька українських частин проти французьких партизанів-макі, як наші негайно ж перейшли на сторону останніх.

Існує безліч спекуляцій навколо деяких моментів існування Дивізії. Одна із таких виникла, коли після англійського полону дехто із колишніх вояків захотів емігрувати до Канади і США. Але Канадський єврейський конгрес висловив протест проти в’їзду до Канади цих українців. От і імміграційний департамент Канади подав запит про минуле дивізії. Їх цікавило, чи була „якась підстава твердити про те, що дивізія брала активну участь у винищенні єврейського населення України”.

4 березня 1950 р. британський уряд надіслав відповідь: „Під час перебування в Італії ці люди були перевірені радянською та британською місіями. Вони засвідчили, що не було і немає ніяких підстав припускати, що хтось із них боровся проти західних союзників чи був задіяний у злочинах проти людства. Їхня поведінка відтоді, як вони прибули до цієї країни, була гарною, і вони ніколи і ні в чому не виказали своєю поведінкою якоїсь причетності до нацистської ідеології... За свідченням спеціальної місії Військового відомства, що мала на меті перевірити цих людей, вони пішли добровільно воювати проти Червоної Армії з націоналістичних міркувань під час окупації Західної України, коли було підписано нацистсько-радянський пакт. Незважаючи на те, що комуністична пропаганда постійно намагається зобразити їх і багатьох інших біженців як „зрадників” і „військових злочинців”, варто зазначити, що жодних звинувачень у воєнних злочинах не було висунуто ні радянським, ані іншим урядом проти когось із членів цієї групи”.

Сьогодні ці мужні люди вже досить літнього віку і годі сподіватися, що вони отримають якесь визнання держави як ветерани другої світової. Не можна – дядя із Москви грізно покиває пальчиком і київський догідливий чиновничок злякано втягне голову в плечі. Немов ота черепаха при перших ознаках небезпеки. Згадаймо, яка піднялася істерика в ЗМІ Росії, коли Тернопіль насмілився, єдиний на всю Україну, увіковічнити Дивізію у назві вулиці

Незважаючи ні на що, герої Дивізії СС «Галичина”, як і герої УПА не потребують ніякої реабілітації. Матінка історія все розставить на місця, всіх розсудить.